Єдинак О.О.
студентка 2-го курсу Інституту прокуратури та слідства НУ "ОЮА"

Науковий керівник: к.т.н., доцент Ємельянов С.Л.

ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ

У системі правовідносин, що виникають при обігу інформації, особливе місце займає інститут державної таємниці (ДТ). Важливість і значущість цього інституту інформаційного суспільства, коли інформація стає основним і цінним ресурсом, багатократно зростають. Інститут ДТ існує в усіх країнах світу і на сьогодні є основною складовою системи інформаційної безпеки, яка займає провідне місце в системі національної безпеки держави (Ємельянов С.Л. Проблемні аспекти організаційно-правового захисту державної таємниці в Україні // Науковий журнал: Інформаційна безпека. – СНУ ім. В. Даля. – м. Луганськ. – 2011. – № 1(5). – С. 37).

Захист ДТ залишається одним із першочергових завдань держави. Проте за радянських часів система захисту ДТ базувалася, в першу чергу, на охороні саме інтересів держави. В зазначений період засекречуванню підлягали різні відомості, в результаті чого страждали громадяни, адже порушувалися їх права та свободи.

В період розбудови незалежної та суверенної держави тривали пошуки шляхів створення і вдосконалення наукового обґрунтованої, економічно доцільної системи захисту ДТ, у тому числі і в процесі міжнародного співробітництва (Шаповаленко В. Правовые основы защиты государственной тайны в Украине / В. Шаповаленко, А. Малахов // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. – К., 2000. – С. 15).

Тому проблема врегулювання суспільних відносин у сфері охорони ДТ, забезпечення функціонування нормативної бази для збереження секретності певної інформації, а також непорушності прав та свобод громадян з боку органів, які володіють державною інформацією, залишається актуальною.

Різні аспекти цієї складної та багатогранної проблеми розглядалися як російськими (І.Л. Бачило, В.А. Копилов, М.М. Рассолов та ін.), так і вітчизняними науковцями (В.М. Брижко, П.Д. Біленчук, В.О. Голубєв, Р.А. Калюжний, Є.А. Макаренко, В.С. Цимбалюк, М.Я. Швець, С.О. Янішевський та ін.).

Сьогодні в Україні сформована досить чітка система охорони ДТ, що вміщує комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втратам її матеріальних носіїв.

Але саме організаційно-правова складова цієї системи не завжди відповідає вимогам часу та потребує постійного вдосконалення з урахуванням міжнародно-правового досвіду, у тому числі найближчих сусідів (Ємельянов С.Л. Проблемні аспекти організаційно-правового захисту державної таємниці в Україні // Науковий журнал: Інформаційна безпека. – СНУ ім. В. Даля. – м. Луганськ. – 2011. – № 1(5). – С. 37).

Взагалі правовий інститут державної таємниці включає три складові:

  • Відомості, які відносять до ДТ (принципи та критерії віднесення).
  • Режим таємності (конфіденційності) – механізм обмеження доступу до вказаних відомостей, тобто, механізм їх організаційно-правового захисту.
  • Санкції за неправомірне поводження з відомостями, що становлять ДТ.

Базовим законом, який регулює перші дві складові, є Закон України «Про державну таємницю» (Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93), а остання складова прописана в Кримінальному кодексі України (Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131) та в Кодексі по адміністративні правопорушення (Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122).

Багато фахівців небезпідставно вважають, що з усіх видів таємниць саме державна таємниця є найбільш захищеною: чітко вказана інформація, яка може бути віднесена до ДТ, та яку заборонено відносити до такої, існує багата нормотворча та правозастосовча практика щодо ДТ, накопичено великий теоретичний та практичний досвід захисту такої інформації тощо.

Проте існують певні недоліки у сфері захисту ДТ. В першу чергу, варто зазначити, що ДТ не відокремлена в системі інформації з обмеженим доступом від інших видів таємниць, зокрема банківської, комерційної, професійної, службової, бо відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію» до таємної інформації, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі (Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650).

 Також проблемою є саме процедура віднесення тієї чи іншої інформації до таємної. В даний час вирішення цього питання належить до компетенції державних експертів з питань таємниць, які приймають рішення стосовно віднесення категорій відомостей до ДТ і встановлюють ступінь їх секретності (таємно, цілком таємно, особливої важливості), враховуючи можливу шкоду національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включаючи цю інформацію до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ). Проте як зазначає О. Архипов, науково обґрунтованих критеріїв здійснення поділу відомостей за ступенем таємності відповідно до розміру можливого збитку, визначеного на основі конкретних методик, дотепер немає. Все методичне забезпечення функціонування роботи державних експертів з питань таємниць було створено наприкінці дев’яностих років минулого століття і не відповідає сучасним політичним та економічним реаліям (Архипов О. Проблеми функціонування організаційних механізмів віднесення відомостей до інформації з обмеженим доступом в Україні / О. Архипов, І. Касперський // Тези доповідей 4-ї науково-технічної конференції «Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні». – 1-3 березня 2006 р. – К. – С. 22).

 З вищенаведеного випливає проблема впливу суб’єктивного фактору на визначення цінності інформації та надання їй відповідного грифу таємності, що неодноразово піддавалося критиці збоку правозахисних організацій та їх представників, які піддають сумніву законність віднесення до ЗВДТ відомостей про: конкретні показники впливу гідрометеоумов на дії ЗС, їх бойову техніку (озброєння) (ст. 1.2.5); оцінки центральних органів влади щодо вирішення стратегічних зовнішньополітичних питань, що розкривають стратегію або тактику зовнішньої політики України (ст. 3.1.5); статистичні показники оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності (ст. 4.4.8); морально-психологічний стан у військах (статті 1.2.1, 1.2.2, 4.6.4) та психогенні втрати (ст. 1.2.3); охорону та оборону дипломатичних представництв України за кордоном (статті 4.7.4, 4.7.5); вартість постачання озброєння (ст. 1.4.7) щодо ЗС, ДПС, МВС; постачання речового та медичного майна в цілому щодо ЗС (ст. 1.4.8); обсяг надходжень від експорту озброєння (статті 3.2.4, 3.2.5) тощо (Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю: Наказ Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р. № 440 // Офіційний Вісник України. – 2005. – № 34. – Ст. 2089).

Проблемним є питання незаконного використання органами державної влади грифів таємності, таких як: «опублікуванню не підлягає», «не для друку», які не передбачені законодавством.

Певні недоліки існують і у системі кримінально-правової та адміністративної відповідальності за протиправні дії із ДТ.

Так, чинний ККУ передбачає відповідальність за посягання на ДТ, за порушення встановленого порядку її збереження у п’яти статтях. Зокрема, ч.1 ст.111 (державна зрада у формі шпіонажу), ст.114 (шпигунство); ст.328 (розголошення державної таємниці); ст.329 (втрата документів, що містять державну таємницю); ст.422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості).

Санкції зазначених кримінально-правових норм передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк. В той же час доцільно було б і застосувати до особи, яка вчинила злочин, відшкодування шкоди, що наступила внаслідок втрати, розголошення ДТ у вигляді штрафних санкцій та відшкодування тієї матеріальної шкоди, яку понесла країна у зв’язку з розголошенням державної таємниці.

Також існують певні недоліки і у формулюванні зазначених статей стосовно таких протиправних дій, як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що є міждержавними секретами чи складають ДТ іншої країни, але при цьому не становлять ДТ України, що не створює підстав для кваліфікації цих дій як шпигунства. Відсутність відповідної норми дає можливість використовувати територію України як плацдарм для здійснення шпигунських дій щодо інших країн.

Певним свідоцтвом недосконалості усіх проаналізованих складових системи організаційно-правового захисту ДТ є результати судової практики за вказаними вище статтями ККУ у 1997-2003 рр., що наведено в табл.1 (Ємельянов С.Л. Проблемні аспекти організаційно-правового захисту державної таємниці в Україні // Науковий журнал: Інформаційна безпека. – СНУ ім. В. Даля. – м. Луганськ. – 2011. – № 1(5). – С. 40).

Таблиця 1

Зареєстровано злочинів/виявлено підозрюваних осіб/ засуджено

Що стосується адміністративне покарання за порушення законодавства про ДТ, яке визначено у ст.212-2 КУпАП (Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122), то слід зазначити, що в Україні несуть відповідальність лише фізичні та посадові особи. Тоді як, наприклад, у РФ та Казахстані до такого покарання притягуються ще й юридичні особи.

Таким чином, на сьогоднішній день правовий інститут державної таємниці в Україні функціонує достатньо добре з урахуванням міжнародних стандартів та норм. Проте існує ряд проблем, які можна подолати в майбутньому, зокрема вирішення певних недоліків передбачене в законопроекті України «Про державні секрети» (Про державні секрети: проект Закону України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/ publish/article?art_id=83571).

Вы здесь: Home Доклады конференции Список докладов I конференции (2013 г.) Єдинак О.О., студентка 2-го курсу Інституту прокуратури та слідства НУ "ОЮА" Науковий керівник: к.т.н., доцент Ємельянов С.Л. ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ