ІНФОРМАЦІЙНИЙ КОДЕКС ЯК МОЖЛИВА СКЛАДОВА ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Басалюк Н. В.

студентка 1-го курсу магістратури судово-адміністративного факультету Національного університету «Одеська юридична академія»

Кінець ХХ – початок ХХІ ст., що охарактеризувався новим етапом науково-технічної революції, укоріненням інформаційно-комунікаційних технологій гостро поставив питання правового забезпечення інформаційної сфери, що стала системоутворюючим фактором суспільної, політичної, економічної та інших сфер суспільства. У цей час законодавство поповнилося визначальними в інформаційній сфері Законами України «Про інформацію» від 02.10.1992 р., «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 05.07.1994 р., «Про Національну програму інформатизації» від 04.02.1998 р. тощо.

У 1995 році Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України вперше поставило питання щодо створення кодифікованого акта – Інформаційного кодексу України (далі – Кодекс). Серед переваг прийняття кодифікованого акта виділяють пришвидшення процесу успішної та послідовної реалізації напрямів розвитку інформаційного суспільства, удосконалення системи державного управління, забезпечення інформаційної безпеки, об’єднання численних нормативно-правових актів в один зручний тощо.

Але вже більші двадцяті років ініціатори «пропонують», законодавці «розробляють», науковці «констатують». Створення Кодексу передбачалося Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» від 09.01.2007 р. та Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 15.05.2013 р.

За цей час неодноразово переносилися строки виконання, у визначених Урядом органах державної влади перепризначалися нові відповідальні за розробку, але навіть проект документу, не кажучи вже про сам Інформаційний кодекс так і не з’явився [1].

Наукова доктрина із цього питання має більші досягнення. Так, В. А. Ліпкан та В. А. Залізняк у монографії «Систематизація інформаційного законодавства України» запропонували власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно він має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень, Загальної та Особливої частин. Загальна частина охоплює 6 розділів («Основні положення», «Основи інформаційного законодавства», «Об’єкти інформаційних відносин», «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки», «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері», «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України»), що розподіляються на відповідні глави. Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України («Правове регулювання діяльності засобів масової інформації», «Правове регулювання бібліотечної діяльності», «Правове регулювання архівної діяльності» тощо) [2]. За суттю своєю, нормативно-правовий акт у запропонованому варіанті відображає зміст інформаційного права у найширшому його розумінні: від електронної комерції до дистанційного навчання. Такий комплексний підхід не є обґрунтованим, оскільки, ряд із положень, що містяться у вказаному проекті визначаються іншими галузями права. Наприклад, «Правове регулювання інтелектуальної власності» традиційно відноситься до сфери цивільно-правових відносин, регламентація яких здійснена у Цивільному Кодексу України. Деякі із потенційно можливих норм проекту Кодексу є спірними. Так, складно достеменно визначити, згадане уже «дистанційне навчання»: питання освітнє чи правове? А, між тим, відповідь на нього має принципове значення, оскільки від неї залежатиме у тому числі те, які нормативно-правові акти стануть підґрунтям для її функціонування.

Абстрагуючись від проекту Кодексу, що пропонується науковцями, можна сказати, що проблема значно ширша. Небезпідставним є твердження, що інформаційне право як галузь постійно знаходиться у динамічному прогресі та неможливо чітко окреслити його межі. Між тим кодифікація має відбуватися на етапі, коли законодавство є сформованим, лише тоді його об’єднують у кодекс. Тому потрібно узагальнювати все інформаційне законодавство [3].

Сфера інформаційного права увібрала до себе далекі один від одної сфери: архівні справи, електронні врядування, судочинство, комерція, торгівля тощо; журналістика, комп’ютерні технології та ін.

В основі сформованого законодавства – повноцінно утверджений термінологічний апарат. Сьогодні у численних текстах нормативно-правових актів існують термінологічні масиви, понятійний склад яких формується більшою мірою випадково, без системного аналізу, деякі терміни вживаються у нормативних інформаційних законів з інших галузей усупереч науковим обґрунтуванням і правилам юридичної науки. Так, ст. 1 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 05.10.2017 р. є збірником звичних «злочин», «оборона», «шпигунство» тощо із префіксом «кібер-». Але не зрозуміло, яке юридичне навантаження несуть такі поняття у розрізі правореалізації.

Наступною перепоною на шляху до створення Кодекс є перевірка законів на «зрілість». Технічна сторона складення документа, знаючи архітектоніку і тексти законів в інформаційній сфері не викликає значних утруднень [4]. Однак, процес оформлення і норми, що злагоджено і стійко працюють – дві великі різниці. А «довгожителями» суспільні відносини в інформаційній сфері назвати складно: наприклад, у Закони України «Про телекомунікації» від 18.11.2003 р., «Про радіочастотний ресурс України» від 01.06.2000 р. що гіпотетично мають увійти до Кодексу, зміни внесли через півроку після прийняття. З урахуванням кількості нормативно-правових актів у даній сфері, деякі з яких грішать ще й низькою якістю та її стрімкий розвиток, роботи із внесення змін до гіпотетичного Кодексу буде багато.

У підсумку варто підкреслити, що основна сутність кодифікації нормативно-правових документів у сфері інформаційних відносин – створення нового акта, який здатен привести до єдиної системи минуле регулювання однорідного кола суспільних відносин. Але, щоб Інформаційний кодекс не став предметом неупередженої критики, необхідно визначити в цілому доцільності такого моделювання та окреслити чіткі межі інформаційного права,  якщо можна говорити про якісь «межі» у контексті предмету вказаної галузі. При цьому основними завданнями законодавців  є збалансування норм уже існуючого законодавства для перспектив розвитку інформаційного суспільства.

Список використаної літератури:

  1. Ганжа Л. Інформаційний кодекс: реанімація привиду, який харчується мільйонами. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pravda. com.ua/columns/2015/06/26/7072512/. – Назва з екрану.
  2. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України: моногр. / В.А.Ліпкан, В.А.Залізняк ; за заг.ред. В.А.Ліпкана. – К. : ФОП О.С.Ліпкан, 2012. – С. 304.
  3. Шевченко Т. Інформаційне право: для журналістів чи для програмістів? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cedem.org.ua/analytics/informatsijne-pravo-dlya-zhurnalistiv-chy-dlya-programistiv/. – Назва з екрану.
  4. Кузнецов П.У. Основы информационного права. Учебник для бакалавров /П.У.Кузнецов// Из-во: «Проспект». – 2016. – 310 с.

Науковий керівник: доцент Логінова Н. І.

 

Вы здесь: Home Доклады конференции Список докладов конференции "Информатизация общества: проблемы и перспективы" (2018 г.) Басалюк Н. В. ІНФОРМАЦІЙНИЙ КОДЕКС ЯК МОЖЛИВА СКЛАДОВА ВІТЧИЗНЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА