ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У СУДАХ

Шарапа Д. С.

студентка 1-го курсу магістратури судово-адміністративного факультету
Національного університету «Одеська юридична академія»

В умовах реформування судової системи та внесення змін до низки нормативно-правових актів нашої держави варто звернути увагу на одну з новацій, виділену чинним процесуальним законодавством. Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року було запроваджено нове джерело доказової інформації – електронні докази – «інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі» [1].

Ця новація зумовлена сучасними інформаційним потребами у правовому регулюванні суспільних відносин, викликаних повсюдним використанням інформаційних технологій (ІТ) в усіх сферах життєдіяльності громадян. Тому запровадження електронних засобів доказування є вельми затребуваним.

Проте на практиці при розгляді справ судами виникає багато питань щодо необхідності проведення додаткових процесуальних дій та формування інших джерел доказів. Наприклад, існує різна судова практика щодо застосування електронної пошти як способу узгодження волі двох сторін при укладанні договорів. Так, скан-копії веб-сторінок не можуть бути електронним доказом, оскільки вони містять інформацію тільки про наявність такого доказу [2]. Крім того, подаватись мають тільки засвідчені електронні копії електронних доказів. Проте, законодавець не визначив порядок засвідчення таких копій. Біль того, відповідно до пункту 5 статті 96 [1], якщо подано копію (електронну копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. 

 Отже, попри законну можливість використання електронних доказів, існують певні проблемні питання, які потребують деталізації з боку законодавця, оскільки з ними зіштовхнуться у роботі судді та учасники судового процесу.

По-перше, законодавчо не наведено вичерпний перелік джерел інформації, які можна вважати електронними доказами.

По-друге, існують труднощі з поданням електронних доказів, які мають подаватися в оригіналі або електронній копії та засвідчуватись електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису. Крім того, в Цивільному процесуальному кодексі України зазначено що, може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу чи засвідчена копія на паперовому носії. Проте, порядок засвідчення таких копій законодавчо не визначений. Щоб вирішити дану проблему, доречно звернутися до успішної практики інших країн, в яких нотаріус має право завіряти і надавати протокол огляду веб-сторінки, що є допустимим доказом у суді. Запровадження подібної практики в Україні було б ефективним, але керуючись Законом України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій, нотаріуси мають право засвідчувати лише копії письмових документів, а засвідчувати електронні копії та інформацію з Інтернету поки що не мають права.

По-третє, новими процесуальними кодексами не встановлено процедуру та критерії визнання оригінальності електронних доказів, а тому на практиці під час судового процесу можуть виникати питання щодо їх оцінки [3]. До того ж слід враховувати наявність численних спеціальних комп’ютерних програм, засобами яких можуть створюватись фальшиві докази (підробки).

По-четверте, оскільки здебільшого судді не володіють достатнім рівнем спеціальних знань у сфері використання ІТ для дослідження електронних доказів, потрібно постійно залучати спеціалістів та експертів, а вимоги до їхньої компетенції законодавчо не встановлені, на відміну від вимог, наприклад, до експертів-криміналістів.

По-п’яте, поза увагою залишилося питання: як надійно та правильно зберегти й надати суду електронний доказ? Адже його можна легко знищити на будь-якому етапі [4].

По-шосте, залишається законодавчо неврегульованою проблема ідентифікації, а отже, і відповідальності особи, яка є автором і поширювачем того чи іншого електронного документа, що може бути визнаний електронним доказом [4]. При дослідженні та оцінюванні судами такого роду доказів, наприклад, публікацій у соціальних мережах, повідомлень, отриманих на електронну пошту з інформацію, що не відповідає дійсності, а також ганьбить честь і гідність особи, якій адресувалося, суди виносять протилежні рішення щодо авторства відповідачів розміщеної інформації та фотознімків на веб-ресурсах та їхньої відповідальності. Адже з одного боку, встановлення особи, яка є автором і поширювачем того чи іншого електронного документа, під час розгляду справи є доволі проблематичним. А з іншого, вхід на адміністративну частину сайту чи то реєстрація у соцмережі здійснюється через ідентифікацію особи та її телефон.

По-сьоме, не визначено критерії того, який електронний доказ є оригіналом, а який – копією. Адже оригінали таких доказів, як і копії, «можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет)» [1].

Змінити ситуацію на краще та забезпечити використання електронних доказів при здійсненні доказування у вітчизняних видах юридичного процесу без необхідності проведення додаткових процесуальних дій та формування інших джерел доказів можна шляхом зміни підходу до цього інституту. Про це свідчить успішний досвід Франції та Німеччини [2].

Як висновок можна зазначити, що запровадження нового інституту електронного доказу є досить прогресивним та затребуваним за нинішніх реалій кроком для розвитку судочинства, а наявні проблемні питання потребують якнайшвидшого законодавчого вирішення. Адже зволікання може призвести до перетворення положень, якими регулюється цей новий інститут, на мертві норми, які не зможуть ефективно використовуватися на практиці.

Список використаної літератури:

  1. Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2017. – № 48 . – Ст. 436.
  2. Електронні докази: сьогодення і майбутнє [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uba.ua/ukr/news/5340.
  3. Воронюк О. Електронні докази: що вважати оригіналом, а що копією? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/130967-elektronni_dokazi_scho_vvazhati_originalom_a_scho__kopieyu.html.
  4. Кодола Б. Цифри не все стерплять / Богдана Кодола // Закон и бизнес. – № 49(1347) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru/print/131203-elektronnie_dokazatelstva_regulirovanie_kotoroe_budet_slozhn.html.

Науковий керівник: доцент Трофименко О.Г.

 

Вы здесь: Home Доклады конференции Список докладов конференции "Информатизация общества: проблемы и перспективы" (2018 г.) Шарапа Д. С. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У СУДАХ